Верховний Суд зробив висновок щодо виселення осіб

Вівторок, Квітень 28, 2015 - 16:30

Особам, які виселяються у зв’язку зі зверненням стягнення, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли помешкання було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого його ж іпотекою. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 18 березня 2015 року №6-39цс15, текст якої надрукований у "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

18 березня 2015 року м.Київ №6-39цс15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:

головуючого — ЯРЕМИ А.Г.,

суддів: ГРИГОР’ЄВОЇ Л.І., ГУМЕНЮКА В.І.,РОМАНЮКА Я.М., ЛЯЩЕНКО Н.П.,

СЕНІНА Ю.Л., ОХРІМЧУК Л.І., СІМОНЕНКО В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до Особи 9, Особи 10, Особи 11, Особи 12 в особі їхнього законного представника Особи 9, Особи 13, Особи 14, треті особи: Особа 15, орган опіки та піклування Шевченківської районної державної адміністрації Запорізької міської ради, Управління Державної міграційної служби в Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ПАТ «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з роз- гляду цивільних і кримінальних справ від 16.10.2014,

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2013 року ПАТ «Державний ощадний банк України» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 27.03.2008 між ним і Особою 15 укладений кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1696800 грн. Цього самого дня між банком і Особою 9 з метою

забезпечення виконання кредитних зобов’язань укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано житловий будинок за Адресою 1. Свої зобов’язання за кредитним договором Особа 15 не виконав, сума його боргу становить 3217962 грн. 53 коп. Посилаючись на невиконання Особою 15 зобов’язань, позивач просив суд з метою погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 3217962 грн. 53 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки за договором від 27.03.2008, а саме — житловий будинок за Адресою 1, який належить Особі 9 на праві власності, шляхом його реалізації на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом, і виселити всіх мешканців зі зняттям їх із реєстраційного обліку.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 20.05.2014, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 2.07.2014, позов ПАТ «Державний ощадний банк України» задоволено частково. У рахунок погашення суми боргу Особи 15 за кредитним договором від 27.03.2008 в розмірі 3217962 грн. 53 коп., а саме: заборгованості за кредитом — 1624711 грн. 44 коп., заборгованості за відсотками — 1204299 грн. 13 коп.,

пені за прострочення відсотків — 191884 грн. 18 коп., пені за прострочення кредиту — 73057 грн. 07 коп., заборгованості 3% річних від простроченої суми відсотків за кредитом — 64281 грн. 85 коп., заборгованості 3% річних від простроченої суми кредиту — 24755 грн. 95 коп., суми індексації простроченого боргу з урахуванням індексу інфляції — 34972 грн. 91 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27.03.2008, який укладений між ПАТ «Державний ощадний банк України» і Особою 9, шляхом продажу житлового будинку за Адресою 1, який належить Особі 9 на праві приватної власності, за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, згідно з оцінкою, проведеною суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом. У задоволенні позову про виселення мешканців і зняття їх із реєстрації відмовлено.

Ухвалою ВСС від 16.10.2014 касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» відхилено, рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 20.05.2014 та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 2.07.2014 залишено без змін. У заяві про перегляд ПАТ «Державний ощадний банк України» порушує питання про

скасування ухвали ВСС від 16.10.2014 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення мешканців із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норми матеріального права, а саме — ч.2 ст.109 ЖК Української РСР, що потягло за собою ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах.

На обгрунтування заяви заявник додав ухвали ВСС від 24.07.2014, 23.04.2014 та 30.04.2014, в яких, на його думку, по-іншому застосована зазначена норма права.

Ухвалою ВСС від 16.02.2015 справу допущено до провадження ВС у порядку гл.3 розд.V Цивільного процесуального кодексу з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. За

положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про пе- регляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно з ст.3605 ЦПК Верховний Суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 27.03.2008 ПАТ «Державний ощадний банк України» і Особа 15 уклали кредитний договір №2812, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1696800 грн. зі сплатою 17% річних із кінцевим терміном повернення не пізніше 27.03.2018.

27.03.2008 для забезпечення кредитних зобов’язань Особа 15, ПАТ «Державний ощадний банк України» уклало з Особою 9 договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку переданий житловий будинок за Адресою 1, який належить Особі 9 на праві приватної власності на підставі рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 17.12.2004 та

зареєстрований 6.03.2008. Житловий будинок, що є предметом іпотеки, придбаний Особою 9 не за рахунок коштів, які отримані Особою 16 за кредитним договором, а одержаний за договором дарування.

Судом установлено, що на час вирішення спору в будинку, крім власника — Особи 9, проживають і зареєстровані його дружина — Особа 13, племінниця, Особа 14, та неповнолітні діти: Особа 10, Інформація 1, Особа 11, Інформація 2, Особа 12, Інформація 3. Крім того, судом зазначено, що відповідачами не доведено факту проживання на час укладення договорів іпотеки неповнолітніх дітей, які разом зі своєю матір’ю, Особою 13, не були зареєстровані в цьому будинку. Натомість під час укладення договору іпотеки Особа 9 надав довідку від 16.03.2008 про те, що в спірному будинку проживає він та його племінниця, Особа 14, і власною заявою підтвердив банку, що предмет іпотеки є його особистою власністю, якою він має право розпоряджатися без будь-яких обмежень, а у складі його сім’ї відсутні особи, які перебувають на його утриманні. У зв’язку з невиконанням Особою 15 зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість у розмірі 3127962 грн. 53 коп.

Згідно з п.6.1. договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки в разі, якщо після настання строку платежу зобов’язання позичальника за кредитним договором не буде виконане. Судом установлено, що позичальник порушив умови кредитного договору, зокрема не здійснював погашення кредиту та процентів за його користування в установлені кредитним договором строки. У зв’язку з виникненням простроченої заборгованості банк повідомив позичальника та іпотекодавця про наявну заборгованість шляхом направлення листів — вимог про усунення порушень. Прострочену заборгованість позичальник у добровільному порядку не сплатив, що стало підставою для звернення банку 14.06.2012 до відповідачів із письмовими вимогами про звільнення житлового будинку, що є предметом іпотеки, які були отримані Особою 9, Особою 13 — 26.06.2012; Особою 14 — 29.06.2012. Однак позичальник та іпотекодавець не вжили заходів для погашення заборгованості та звільнення житлового будинку.

Установивши зазначені обставини та ухвалюючи рішення про відмову в позові про виселення відповідачів — мешканців будинку, суд першої

інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосував норму ч.2 ст.109 ЖК й виходив із відсутності правових підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах ВСС від 24.07.2014, 23.04.2014 та 30.04.2014 вбачається інше застосування судом касаційної інстанції тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах, оскільки в одному випадку (судове рішення, яке є предметом перегляду) суд уважав, що без надання іншого житлового приміщення не можна виселяти мешканців з будинку в разі звернення стягнення на предмет іпотеки — будинок, який був придбаний не за рахунок отриманого кредиту, повернення якого забезпечено іпотекою, а в інших випадках (рішення, на які заявник посилається як на підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права) суд касаційної інстанції виходив з того, що в разі придбання будинку не за рахунок кредитних коштів при виселенні мешканців з будинку, який є предметом іпотеки, немає підстав для надання їм іншого постійного жилого приміщення за рахунок банку, як це передбачено ч.2 ст.109 ЖК Української РСР,

оскільки такі правовідносини регулюються законом «Про іпотеку» від 5.06.2003 №898-IV.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч.2 ст.109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами закону «Про іпотеку» при вирішенні спорів про виселення мешканців із будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

За змістом ч.1 ст.575 Цивільного кодексу та ст.1 закону «Про іпотеку», іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, — це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому цим законом.

Відповідно до ст.589 ЦК, ч.1 ст.33 закону «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного

виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель управі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених ст.12 цього закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в ст.590 ЦК і передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено законом «Про іпотеку». Згідно із ч.3 ст.33 закону «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до ст.39 закону «Про іпотеку». Так, згідно із чч.1, 2 ст.39 цього закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет

іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною 1 ст.40 закону «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст.109 ЖК Української РСР, у ч.1 якої передбачені підстави виселення.

Частина 3 ст.109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян. За змістом ч.2 ст.40 закону «Про іпотеку» та ч.3 ст.109 ЖК Української РСР, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити

житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч.2 ст.109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту,

повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Тому аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч.2 ст.39 закону «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення ст.40 цього закону, так і норма ст.109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм, особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов обгрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла.

Таким чином, у справі, яка переглядається, судами правильно застосована ч.2 ст.109 ЖК Української

РСР у поєднанні з нормами стст.39, 40 закону «Про іпотеку». Оскільки у справі, яка переглядається, рішення касаційної інстанції є законним, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, то відповідно до ст.3605 ЦПК в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.2 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3605 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ПАТ «Державний ощадний банк України» відмовити. Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.