Що вважається необхідною самообороною?

Що вважається необхідною самообороною і в яких випадках не настає кримінальна відповідальність?

Відповідно до статті 36 кримінального кодексу України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Дане поняття необхідно відрізняти від уявної оборони, воно містить ряд своїх особливостей, які необхідно враховувати:

1. Відповідно до ст. 36 КК необхідна оборона — це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, необхідної і достатньої в даній обстановці шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захисту.
Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важ¬ливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (ч. З ст. 27 Конституції України).
2. Право на необхідну обороні/ є природним і невідчужуваним, а також аб¬солютним правом людини. Це означає, що всі інші особи, в тому числі і представники влади, не можуть перешкоджати громадянину в законному здійсненні права на необхідну оборону. Це право є самостійним, а не додат¬ковим (субсидіарним) щодо діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кож¬ний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання. Виникнення права на необхідну оборону не пов'язане також із наявною для особи можливістю втекти від того, хто посягає, чи звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що «кожна особа має право на необхідну оборону не¬залежно від можливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади». Тому незаконною є практика, коли суди при розгляді справ про необхідну оборону посилають¬ся на те, що особа, яка захищалася, наприклад, мала можливість вибігти з квартири; добігти до дому і закритися в ньому, звернутися за допомогою до сусідів, утекти з місця нападу тощо.
Оскільки здійснення необхідної оборони є суб'єктивним правом, а не юридичним обов'язком громадянина, то відмова останнього від використан¬ня свого права не тягне за собою якоїсь відповідальності. Крім того, грома¬дянин не зобов'язаний також доводити до відома державних або інших ор¬ганів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча і вправі зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв'язку із суспільно-небезпечним посяганням.
3. Згідно з ч. 2 ст. 36 КК право на необхідну оборону має кожна особа. Разом із тим захист правоохоронюваних інтересів певними категоріями осіб регламентований спеціальними законами та іншими нормативно-правовими актами. У зв'язку з цим правомірність заподіяння шкоди такими особами тому, хто посягає, повинна оцінюватися на підставі цього спеціального за¬конодавства.
Якщо особа виступає як представник влади, працівник правоохоронного органу чи воєнізованої охорони, а також в інших випадках виконання служ¬бових обов'язків по захисту правоохоронюваних інтересів від суспільне не¬безпечного посягання на них, то на зазначених осіб поширюється дія спеціальних законів, що регламентують повноваження цих осіб на застосу¬вання заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р. № 8 (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р. № 12) «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників пра¬воохоронних органів», «правомірне застосування працівником міліції, чле¬ном громадських формувань з охорони громадського порядку, військово-службовцем до правопорушника фізичного впливу, спеціальних засобів або зброї виключає відповідальність за заподіяння шкоди» (п. 4 постанови).
При вирішенні ж питання про правомірність чи незаконність застосуван¬ня, наприклад, зброї службовими особами, суди зобов'язані керуватися нор¬мативними актами, що встановлюють підстави і порядок застосування зброї такими особами, а не ст. 36 КК (п. 9 постанови ПВСУ «Про судову прак¬тику в справах про перевищення влади або посадових повноважень» від 27 грудня 1985 р. № 12 (Постанови (1963-2000)... - Т. 2. - Ст. 197).
У судовій практиці усталеним є положення, що працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв'язку з виконанням службових обов'язків заподіяли шкоду нападнику чи затриманому, не підля¬гають кримінальній відповідальності, якщо діяли відповідно до закону (наприклад, Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 12— 15') або «Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» (статті 60-63, 195-202). У пункті 6 постанови від 26 квітня 2002 р. № 1 Пленум Верховного Суду України звернув увагу на те, «що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослуж¬бовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні службових обов'язків по запобіганню суспільне небезпечним по-сяганням і затриманню правопорушників, якщо вони не допустили переви-щення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця».
Отже, положення ст. 36 КК поширюється на будь-яку особу, але за умо¬ви, якщо вона виступає як приватна особа, тобто особа, на яку не покладе¬но юридичного обов'язку захищати правоохоронювані інтереси шляхом за¬подіяння шкоди тому, хто посягає па ці інтереси.
4. Право на необхідну оборону виникає лише за наявності для цього пев¬ної підстави (юридичного факту). Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК такою підставою є лише вчинення особою суспільна небезпечного посягання.
Отже, правомірна поведінка, яка навіть пов'язана із заподіянням шкоди іншій особі, не є підставою для необхідної оборони з боку цієї особи. На¬приклад, застосування працівником міліції вогнепальної зброї відповідно до Закону України «Про міліцію» або здійснення акту правомірної крайньої необхідності чи затримання злочинця, або виконання професійних чи служ¬бових обов'язків тощо, не породжує у того, кому заподіюється шкода, права на необхідну оборону.
Так само не породжує права на необхідну оборону і провокація суспільне небезпечного посягання, тобто дії особи, якими вона умисно викликає з бо¬ку іншої особи (осіб) суспільне небезпечне посягання з метою заподіяння їй (їм) шкоди начебто у стані необхідної оборони. Скоєне в таких випадках треба розглядати як реалізацію єдиного злочинного наміру щодо вчинення певного навмисного злочину. Тим більше не може бути визнана такою, що перебуває у стані необхідної оборони, особа, яка вчиняє протиправні дії.
Наприклад, суд обґрунтовано не визнав у діях Ф. необхідної оборони у такій справі. П'яний Ф. разом з іншими військовослужбовцями прийшов до сільського клубу на дискотеку. Там він поводився зухвало, чіплявся до танцюючих, провоку¬вав бійку і тому був вигнаний з клубу. На вулиці Ф. озброївся обрізком металевої труби і попрямував до клубу. Військовослужбовець, що вийшов йому назустріч, зробив спробу зупинити Ф. та відібрати у нього трубу, але цього йому зробити не вдалося. Підлітки, що повибігали з клубу, вирішили припинити неправомірні дії Ф., який розмахував трубою. С. зробив спробу наблизитися до Ф. та вирвати трубу, але Ф. вдарив його трубою, і заподіяв травму, від якої С. через кілька днів номер у лікарні. Захисник Ф. намагався довести, що Ф., який завдавав удари металевою тру¬бою С., перебував у стані необхідної оборони. При розгляді ж справи було встанов¬лено, що група підлітків, наблизившись до Ф., зупинилася і вимагала, щоб він ки¬нув трубу. Будь-яких реальних дій, які б загрожували життю та здоров'ю Ф., ніхто з підлітків не вчиняв. За таких обставин дії Ф. були суспільне небезпечними і то¬му не могли створити для нього стану необхідної оборони.
5. Посяганням визнаються дії особи, якими вона вже заподіює шкоду або створює реальну і безпосередню загрозу заподіяння такої шкоди певним об'єктам. Посягання е суспільна небезпечним, якщо його об'єктами виступа¬ють охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільні інтереси чи інтереси держави. Коло правоохо-ронюваних інтересів, що можуть бути об'єктом посягання, а відповідно і за¬хисту, є практично необмеженим. Охоронюваними законом правами та інте¬ресами особи, яка захищається, визнаються: 1) передбачені Конституцією та законами України, а також іншими нормативно-правовими актами права лю¬дини та громадянина (наприклад, право на життя, здоров'я, особисту та ста¬теву свободу, честь та гідність, власність, недоторканність житла тощо;
2) взяті під охорону закону інтереси людини, що хоча прямо і не передбачені законом як її суб'єктивне право, але підлягають захисту судом.
Об'єктом суспільне небезпечного посягання можуть бути також охороню¬вані законом права та інтереси іншої особи, тобто особи, яка хоча і зазнала посягання, але сама їх не захищає і на захист яких виступила інша особа (наприклад, заподіяння шкоди сторонньою особою розбійнику, який напав на іншу особу, або припинення зґвалтування шляхом заподіяння шкоди зло¬чинцю з боку перехожого тощо).
Для визнання оборони прав та інтересів іншої особи правомірною не потрібне прохання чи згода цієї особи. Оборона повинна вважатися пра¬вомірною навіть у випадках, коли потерпілий заперечує проти допомоги в захисті своїх прав та інтересів (наприклад, заперечення жінки, якій чоловік заподіює тілесні ушкодження, проти завдання йому з боку іншої особи шко¬ди для припинення посягання, не має правового значення для оцінки пра¬вомірності дій того, хто захищає жінку).
Суспільним інтересом як об'єктом захисту від суспільне небезпечного по¬сягання може бути громадська безпека і громадський порядок, спокій гро¬мадян і недоторканність громадського майна тощо.
Державні інтереси як об'єкт захисту — це зовнішня безпека та обороноз¬датність країни, територіальна цілісність держави та недоторканність її кор¬донів, державна, економічна або інформаційна безпека України, збереження державної таємниці тощо.
6. Найбільш типовим виявленням суспільне небезпечного посягання є вчинення злочину (наприклад, замах на вбивство, умисне завдання тілесних ушкоджень або вчинення дій, спрямованих на знищення чи пошкодження майна тощо). Разом з тим ч. 1 ст. 36 КК не обмежує коло суспільне небез¬печних посягань лише злочинами. Ними можуть бути суспільне небезпечні посягання особи, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність (малолітньої особи) або неосудної особи чи особи, яка діє без вини, тощо. Подібні посягання лише за об'єктивними своїми ознаками повинні відповідати суспільній небезпечності злочину. Такий висновок мож¬на зробити виходячи із п. 10 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р, № 1, в якому зазначається: «Оскільки відповідно до ст. 11 КК злочином є суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), не утворюють стану не¬обхідної оборони дії, спрямовані на припинення правопорушення та за¬подіяння шкоди, яке хоча формально й містить ознаки злочину, але через ма-лозначність не становить суспільної небезпеки». Вочевидь, Пленум ВСУ ви¬ходить з того, що стан необхідної оборони утворює лише таке посягання, яке досягає ступеня суспільної небезпечності, притаманної саме злочину. Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК таким є посягання, яке заподіює (здатне заподіюва¬ти) істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Суспільне небезпечне посягання породжує право на необхідну оборону незалежно від того, чи вчинене воно навмисно або з необережності чи навіть без вини. Достатньо, щоб таке посягання за своїми об'єктивними ознаками спричиняло істотну шкоду або створювало безпосередню загрозу спричи¬нення такої шкоди правоохоронюваним інтересам.
7. Суб'єктом суспільне небезпечного посягання може бути як суб'єкт відповідного злочину, так і особа, яка не досягла віку, з якого може наста¬вати кримінальна відповідальність за певний злочин, або неосудна особа. Це може бути як приватна, так і службова особа. При цьому КК не передбачає ніяких підвищених вимог до захисту від суспільне небезпечного посягання малолітньої та неосудної чи службової особи.
Суспільне небезпечне посягання може бути здійснене як однією особою, так і групою осіб. В останньому випадку небезпечність посягання визна¬чається дією саме групи осіб, незалежно від тієї ролі, яку виконувала окре¬ма особа в такому посяганні.
8. Суспільне небезпечне посягання може полягати лише в активній по¬ведінці людини, тобто в діях особи, яка посягає. Така дія може здійснюва¬тися як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жерт¬ву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тва¬рин тощо.
Суспільне небезпечна бездіяльність не породжує права на необхідну обо¬рону. Якщо особа бездіє (наприклад, лікар відмовляється надати необхідну допомогу хворій людині, якій загрожує смерть), то примушування цієї осо¬би до виконання своїх обов'язків шляхом заподіяння їй, наприклад, тілес¬них ушкоджень, не може розглядатися як акт необхідної оборони. Це пояс¬нюється тим, що при необхідній обороні саме заподіяння шкоди тому, хто посягає, є засобом припинення чи відвернення його посягання, а у зазначе¬ному випадку шкода завдається особі з метою примусити її до '"виконання своїх обов'язків.
Нерідко суспільне небезпечне посягання полягає в нападі особи чи гру¬пи осіб (наприклад, розбійний напад чи напад з метою вбивства людини то¬що). Проте підставою для необхідної оборони може бути і таке суспільне не¬безпечне посягання, яке не утворює нападу (наприклад, замах на крадіжку чи грабіж, проникнення в житло з метою заволодіння майном, замах на зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи тощо).
9. Право на необхідну оборону виникає не за будь-якого суспільне небез¬печного посягання, а лише за такого, яке відповідно до ч. 1 ст. 36 КК вик¬ликає у того, хто захищається, невідкладну необхідність в заподіянні шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення або припинення його суспільне небезпечного посягання. Така необхідність виникає там і тоді, де і коли зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди пося-гаючому, загрожує негайною і невідворотною шкодою для правоохоронюва-них інтересів. Отже, надаючи громадянам право на необхідну оборону, за¬кон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений негайно заподіяти шкоду посягаючому, з тим, щоб відвернути або припини¬ти його посягання, тобто ефективно здійснити захист.
Так, у справі К. Судова колегія у кримінальних справах ВСУ встановила, що по¬терпілий М. у стані алкогольного сп'яніння, приїхав увечері до К. додому з безпідставною претензією з приводу побиття за кілька місяців до того його племінника. Конфлікт продовжився біля клубу, де з ініціативи К. й почалася бійка між ним і його братом, з одного боку, та між М. і братом останнього — з іншого. Після закінчення бійки, уже в приміщенні клубу, М., вибравши момент, коли К. за¬правляв у чоботи штани, сильно вдарив його ногою в обличчя. У відповідь той уда¬рив М. ножем у груди і вбив його. Судова колегія Верховного Суду України виз-нала, що дії засудженого були зумовлені потребою негайно відвернути посягання на його життя з боку потерпілого, тобто що К. діяв у стані необхідної оборони, хоча і перевищив її межі (Юридичний вісник. — 1999. — № 14(198). — С. 20—21).
Якщо суспільне небезпечне посягання не створює невідкладної не-обхідності в заподіянні шкоди посягаючому (наприклад, у випадках, коли ефективний захист правоохоронюваних інтересів можливий іншими закон-ними способами), то у особи права на необхідну оборону не виникає. Так, не є підставою для необхідної оборони, наприклад, вимагання службовою особою хабара, обман покупців, підроблення документів тощо.
10. Істотною характеристикою суспільне небезпечного посягання є його на¬явність, протягом якої у особи існує право на необхідну оборону. Наявність суспільне небезпечного посягання має початковий і кінцевий моменти. Роз'яс¬нюючи це положення, Пленум Верховного Суду України в постанові «Про су¬дову практику у справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 р. зазна¬чив, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільне небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози за¬подіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховува¬ти поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і харак¬тер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. У свою чергу кінцевий момент посягання визначається різними чин¬никами: досягненням мети посягаючим, припиненням дій посягаючим за власною волею або поза волею (наприклад, втеча, добровільна відмова про¬довжувати посягання, неможливість доведення його до кінця тощо). При цьо¬му перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від напад-ника до того, хто захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.
11. Суспільне небезпечне посягання повинне бути реальним, тобто існу¬вати в об'єктивній дійсності, а не в уяві особи, яка помилково вважала що таке посягання існує. Помилка особи щодо реальності суспільне небезпеч¬ного посягання, внаслідок чого вона заподіює шкоду потерпілому, розгля¬дається як уявна оборона (див. коментар до ст. 37 КК). і
12. Отже, під суспільна небезпечним посяганням, передбаченим ч. 1 ст. 36 КК, слід розуміти будь-які наявні дії особи (групи осіб), які безпосе-редньо спрямовані на заподіяння негайної і невідворотної істотної шкоди охо-ронюваним законом правам та інтересам особи, яка захищається, або іншій особі, а також суспільним інтересам чи інтересам держави.
Наявність такого посягання свідчить про те, що особа перебуває у стані необхідної оборони. Це означає, що у неї виникла підстава для такої оборо¬ни, тобто виникло право на захист правоохоронюваних інтересів шляхом за¬подіяння шкоди тому, хто посягає. Таке право існує у особи протягом усього часу, поки вона перебуває в стані необхідної оборони.
І навпаки, якщо такий стан ще не виник (наприклад, ще відсутнє належне суспільне небезпечне посягання), або вже закінчився (наприклад, у випадку припинення такого посягання), то у першому випадку у особи ще не виникло, а в другому — вже зникло право на необхідну оборону. Якщо, незважаючи на це, особа все ж таки заподіює шкоду так званому посягаючому, то вона підля¬гає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.
13. Правомірний захист правоохоронюваних інтересів у стані необхідної оборони визначається низкою ознак, передбачених ст. 36 КК, які характери¬зують: 1) мету захисту; 2) характер поведінки того, хто захищається; 3) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 4) своєчасність захисту і 5) йо¬го співмірність.
14. Кінцевою метою дій того, хто захищається, є захист своїх охороню-ваних законом прав та інтересів, або іншої особи, на права та інтереси якої спрямоване посягання, або суспільних інтересів чи інтересів держави (див. п. 5 коментарю до-цієї статті).
Для визнання захисту правомірним достатньо, щоб особа, яка оборо¬няється, лише переслідувала зазначену вище мету, і не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, що обороняється, заподіяла по¬сягаючому шкоду, проте не змогла припинити посягання, що розпочалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою роз¬прави над посягаючим), то його дії набувають протиправного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наставати на за¬гальних підставах як за умисний злочин.
Проміжною метою дій того, хто захищається, є негайне відвернення по¬сягання (якщо посягання полягає у створенні безпосередньої та реальної за¬грози заподіяння шкоди) або припинення посягання (у випадках, коли за¬подіяння шкоди вже розпочалося).
Такий висновок випливає з ч. 1 ст. 36 КК, в якій зазначається, що той, хто захищається, заподіює шкоду тому, хто посягає, для негайного відвер¬нення чи припинення посягання.
При відмежуванні правомірної оборони від злочину необхідно ретельно досліджувати мотиви та мету дій того, хто заподіяв шкоду.
Так, вироком суду А. В. було засуджено за ч. З ст. 101 КК 1960 р.^на п'ять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. Його було виз¬нано винним у тому, що він 24 липня 2000 р. приблизно о 13 годині застав на своєму городі X., який викопував картоплю. Під час сварки, що виникла з цього приводу, А. В. почав бити останнього, завдаючи йому удари ногами й руками в різні частини тіла. Внаслідок цих дій потерпілому було заподіяно тяжкі тілесні ушкод¬ження, які спричинили смерть.
Розглянувши справу у касаційному порядку, колегія суддів палати з криміналь¬них справ Верховного Суду України встановила, що А. В. застав X., коли той вико¬пував картоплю на його городі. У відповідь на зроблене ним зауваження X. наки¬нувся на нього із саперною лопаткою. Захищаючись, він завдав X. удар ногою в гру¬ди, після якого той залишився стояти, а він упав па спину. X. знову напав па ньо¬го, намагаючись ударити лопаткою. Тоді він, лежачи на спині, завдав нападнику но¬гами удар у груди, від якого той упав па землю, а він, підвівшись, ще двічі ударив X. ногами по тулубу. Лопатку, яка випала з рук X., викинув у соняшники.
Оцінивши обставини справи, колегія, прийшла до висновку, що X. здійснював протиправні дії по заволодінню майном А. В. і, будучи викритим, вчинив на останнього напад із застосуванням саперної лопатки. Все це свідчить про те, що А. В. за¬хищав себе і своє майно від нападу озброєного X. у межах, передбачених законом. Отже, висновок суду про те, що засуджений не перебував у стані необхідної оборо-•ни, є помилковим (ВВСУ. - 2002. - № 2. - С. 16-17).
15. Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може виражатися лише в діях, на що прямо вка¬зується в ч. 1 ст. 36. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, що захищається (наприклад, завдання ударів кулаком), так і використання . різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, але й тих, що були при особі, яка обороняється, або навіть спеціально приготовлені нею для захисту (наприклад, використання наявного складаного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятої для оборони, навіть якщо вона зберіга¬лася незаконно, тощо).
Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбачено¬го КК, тобто збігатися за зовнішніми, фактичними ознаками з об'єктивною стороною якогось злочину. Мова йде про дії, що підпадають під ознаки вбивства, завдання тілесних ушкоджень різної тяжкості, удару і побоїв, по¬шкодження чи знищення майна тощо.
Не мають кримінально-правового значення і не оцінюються на підставі ст. 36 КК дії особи, яка замість заподіяння шкоди тому, хто посягає, ухи¬ляється від удару чи парирує удари, відштовхує посягаючого або посягаю¬чий, наприклад, сам завдає собі шкоду тощо.
16. Інколи особа для захисту своїх прав та інтересів встановлює у житлі або інших приміщеннях, дверях, воротах, на парканах тощо пристрої з ви¬бухівкою, кулями, тягарами, капканами, електричним струмом і под. Спрацю¬вання такого пристрою здатне завдати тяжкої шкоди здоров'ю людини чи навіть позбавити її життя. Наприклад, особа, від'їжджаючи у відпустку, вста¬новлює пристрій, який при відкриванні дверей призводить до падіння важко¬го предмета на будь-кого, хто опинився між дверима квартири. Такі дії не мо¬жуть оцінюватися за правилами необхідної оборони, оскільки відповідно до ст. 36 КК особа, яка захищається, повинна особисто усвідомлювати суспільну небезпечність конкретного посягання; заподіювати тому, хто посягає, шкоду, необхідну і достатню в обстановці, що склалася, для негайного відвернення або припинення посягання; зіставляти цю шкоду з небезпечністю конкретно¬го посягання та обстановкою захисту тощо. Всі ці умови відсутні при спрацю¬ванні зазначених приладів без участі особи, яка захищається. Разом з тим, як¬що особа використовує подібні пристрої в момент суспільне небезпечного по¬сягання, то оцінка її дій повинна відбуватися на підставі ст. 36 КК.
17. Об'єктом заподіяння шкоди при захисті повинен бути лише той, хто посягає, його права та інтереси. Ця шкода може бути виражена у спричи¬ненні посягаючому смерті, тілесних ушкоджень, побоїв, ударів, позбавленні свободи, пошкодженні чи знищенні його майна тощо. Якщо посягаючих кілька, то особа, що обороняється, вправі заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них.
Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб, непричетних до пося¬гання, не підпадає під ознаки необхідної оборони, і може розглядатися, наприклад, за правилами крайньої необхідності (див. коментар до ст. 39 КК) або тягне відповідальність на загальних підставах. Пленум Верховного Су¬ду України у зазначеній вище постанові від 26 квітня 2002 р. вказав: «Як¬що при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до на¬паду особі, відповідальність може настати залежно від наслідків за заподіян¬ня шкоди через необережність» (п. 3).
18. Дії особи, що захищається, визнаються правомірними лише у випад¬ку, якщо вони були вчинені протягом усього часу існування підстави для за-хисту, тобто своєчасно. Інакше кажучи, захист визнається виправданим ли¬ше протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається три¬валістю суспільне небезпечного посягання, яке потребує свого негайного відвернення або припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення тако¬го стану визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за яку настає на загальних підставах.
У той же час особа, що обороняється, перебуваючи під впливом посяган¬ня, нерідко продовжує оборону й у тому випадку, коли посягання вже закінчене або припинене. У цьому випадку має місце так звана «спізніла» оборона. Оцінка шкоди, заподіяної посягаючому в стані «спізнілої» оборо¬ни, залежить від того, усвідомлювала або не усвідомлювала особа, яка обо¬роняється, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. При вирішенні цього питання судова практика виходить з того, що для особи, яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захи¬сту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то слід вва¬жати, що вона перебувала в стані необхідної оборони.
У справі Г. Президія Київського міського суду правильно зазначила, що стан не¬обхідної оборони може мати місце й тоді, коли захист відбувався безпосередньо за актом хоч і закінченого посягання, але за обставинами справи момент його закінчення не був ясним для того, хто оборонявся. Перехід знаряддя нападу чи інших використаних для цього предметів від того, хто робив замах, до того, хто оборонявся, сам по собі не може свідчити про закінчення посягання. Так, Г. підійшов до будинку потерпілого К., щоб з'ясувати, чому 7-річний син К. вдарив цеглиною по голові його 5-річну дочку. У відповідь па претензії Г. потерпілий К. вдарив його по руці дерев'яною палицею, заподіявши йому легкі тілесні ушкоджен¬ня без розладу здоров'я. Г. вирвав палицю у К. і вдарив його по голові, чим за¬подіяв потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Президія суду, оцінив¬ши обставини справи, дійшла висновку, що «у відповідь па правомірне бажання повідомити К. про поведінку його сина Г. зазнав нападу з боку К. і, захищаючись від цього нападу, заволодів палицею і відразу ж ударив нею по голові К. За таких обставин необхідно зробити висновок, що Г. діяв у стані необхідної оборони» (Су¬дова практика... — С. 7-8).
Якщо особа, що захищалася, сумлінно помилялася щодо кінцевого мо¬менту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборо¬ни, і тому заподіяння в такій ситуації посягаючому шкоди повинне визна¬ватися своєчасним.
Водночас, якщо шкода заподіяна вже після того, як посягання було відвернене або закінчене, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність на¬стає на загальних підставах. У таких випадках не виключено, що заподіян-

ня шкоди після закінчення посягання особа здійснила у стані сильного ду¬шевного хвилювання, викликаного суспільне небезпечним посяганням.
19. Співмірність захисту характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити виходя¬чи з частин 1 і 3 ст. 36 КК. Так, відповідно до ч. 1 заподіяна посягаючому шкода повинна бути необхідною і достатньою у даній обстановці для негай¬ного відвернення або припинення посягання, а з ч. З випливає, що заподіяна посягаючому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом обставинам, взятим у єдності: 1) небезпечності посягання і 2) обстановці захисту. Отже, заподіяння посягаючому смерті або завдання йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співмірним, якщо ця тяж¬ка шкода була необхідною і достатньою для негайного відвернення або при¬пинення посягання і водночас відповідала небезпечності посягання та обста¬новці захисту.
Щодо іншої шкоди (тілесних ушкоджень середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень, пошкодження чи знищення майна тощо), то її за¬подіяння в стані необхідної оборони завжди визнається правомірним.
20. Спричинення смерті або тяжких тілесних ушкоджень тому, хто пося¬гає, визнається шкодою, необхідною і достатньою для негайного відвернен¬ня або припинення його посягання, якщо заподіяння менш тяжкої шкоди могло призвести в даній обстановці до неефективного захисту, тобто до то¬го, що посягання розпочалося 6 або продовжувалося.
Зазначена шкода повинна також відповідати небезпечності посягання та обстановці захисту. Така відповідність має відносний характер. Закон не ви¬магає рівності або пропорційності між, з одного боку, заподіяною посягаю¬чому тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями), а з іншого — небезпечністю посягання та обстановкою захисту.
Для визнання захисту співмірним достатньо, щоб була відсутня явна (очевидна) невідповідність між тяжкою шкодою, заподіяною посягаючому, і небезпечністю його посягання та обстановкою захисту від цього посягання.
21. Небезпечність посягання — це якісна та кількісна оцінка, яку дає йо¬му той, хто захищається, а також правозастосовний орган.
Небезпечність посягання визначається: а) цінністю блага, що охоро-няється законом, і на яке спрямоване посягання (життя, здоров'я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо) і б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку посягаючого. Безумовно, велику суспільну небезпеку становлять посягання на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини, її безпеку, недоторканність її власності і житла. Порівня¬но менш небезпечними є посягання на громадський порядок, недотор¬канність державних кордонів, порядок управління тощо.
Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних уш-коджень) посягаючому співмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпеку (наприклад, при захисті життя, здоров'я, власності та ін.).

</