Довідка про результати вивчення та узагальнення судової практики застосування статей 19, 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (Частина І)

 На виконання плану роботи Вищого адміністративного суду України на І півріччя 2007 року Управлінням законодавства та узагальнення судової практики та Судовою палатою з розгляду справ за зверненнями юридичних осіб здійснено вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами статей 19, 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.

1. Законодавство, що регулює правовідносини у сфері соціальної захищеності інвалідів в Україні

Статтею 43 Конституції України задекларовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Виконання та реалізація зазначеної конституційної норми забезпечується законами України, підзаконними актами та актами ненормативного характеру, які встановлюють механізм реалізації права на працю.

Відповідно до частини восьмої статті 69 Господарського кодексу України підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування, зокрема інвалідів. Відповідальність підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.

Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, є Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991 № 875-XII (далі – Закон).

Одним із аспектів соціальної захищеності інвалідів, відповідно до частини першої статті 17 цього Закону, є право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Основні правила визначення нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів та застосування штрафних санкцій за невиконання цього нормативу встановлено статтями 19, 20 Закону. З часу прийняття цього Закону, з метою найбільш ефективного врегулювання відносин, пов’язаних із працевлаштуванням інвалідів, до зазначених норм неодноразово вносилися зміни та доповнення. Суттєвих змін зазнали ці норми у 2005 – 2006 роках з набранням чинності Законами України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” та деяких інших законодавчих актів України” від 25.03.2005 № 2505-IV (набрав чинності з 31.03.2005), “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 31.05.2005 № 2602-IV (набрав чинності з 22.06.2005), “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів” від 06.10.2005 № 2960-IV (набрав чинності з 01.01.2006), “Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість” від 23.02.2006 № 3483-IV (набрав чинності з 18.03.2006) (порівняльна таблиця статей 19, 20 у редакціях зазначених Законів додається). Нормативно-правові акти, видані на виконання Закону, також були приведені у відповідність до його положень. 

Відповідно до частини першої статті 19 Закону (в редакції Закону від 31.05.2005) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю (далі – роботодавці), установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, – у кількості одного робочого місця.

Обчислення середньооблікової чисельності працюючих здійснювалося відповідно до Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих в народному господарстві України, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 07.07.1995 № 171, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 07.08.1995 за № 287/823 (наказ втратив чинність з 01.01.2006 згідно з наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 № 286). З 01.01.2006 року для здійснення такого розрахунку застосуванню підлягає Інструкція зі статистики кількості працівників, затверджена зазначеним наказом, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.11.2005 за № 1442/11722.

Визначення поняття робочого місця і умов, за яких воно вважалося створеним, наводилось у Положенні про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314 (постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 31.01.2007 № 70).

Наразі поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” від 06.10.2005 № 2961-IV (набрав чинності з 01.01.2006), і розуміється як: 

робоче місце інваліда – місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; 

спеціальне робоче місце інваліда – окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо. 

Обов’язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування визначені частиною третьою статті 18 Закону, а саме:

- виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць;

- створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством;

- надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів;

- звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Вважаємо за потрібне зазначити, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 № 1836 “Про реалізацію статті 181 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” потреба у створенні інваліду, зареєстрованому в державній службі зайнятості як безробітний, спеціального робочого місця або ділянки виробничої площі та вимоги до них встановлюються індивідуальною програмою реабілітації.

Про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів роботодавці повідомляли територіальні відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі – відділення Фонду) шляхом подання до 1 лютого, наступного після звітного періоду статистичної звітності у формі № 10-ПІ поштова – річна “Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів”, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.12.2004 № 338 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.12.2004 за № 1671/10270. У зазначеній формі звітності окремим рядком зазначалася встановлена нормативом кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів та кількість фактично працевлаштованих інвалідів. Однак, зазначений наказ втратив чинність згідно з наказом Міністерства праці та соціальної політики України “Про затвердження форми звітності № 10-ПІ (річна) “Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів” та Інструкції щодо заповнення форми звітності № 10-ПІ (річна) “Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів” від 10.02.2007 № 42, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13.02.2007 за № 117/13384.

Відповідно до пункту 2.1 чинної форми звіт складається роботодавцями щороку і до 1 березня, наступного після звітного періоду, подається або надсилається рекомендованим листом за місцем їх державної реєстрації відділенню Фонду.

Водночас, про наявність вакантних місць роботодавці щомісячно повідомляли центри зайнятості, направляючи звітність у формі № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” (місячна), яка затверджена наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998 за № 464/2904. Зазначений наказ визнано таким, що з 01.01.2006 року втратив чинність згідно з наказом Державного комітету статистики України від 30.11.2005 № 392. Натомість, наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 року № 420, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21.12.2005 за № 1534/11814, затверджено нову форму звітності № 3-ПН “Звіт про наявність вакансій” та інструкцію щодо її заповнення.

Відповідно до статті 20 Закону роботодавці, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, самостійно сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Порядок сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів встановлювався постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1767. Зазначена постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 31.01.2007 № 70.

Водночас, з метою приведення у відповідність нормативно-правових актів до вимог чинного законодавства зазначеним документом затверджено ряд актів, а саме:

Порядок реєстрації підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю; 

Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування; 

Порядок зарахування кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів до нормативу таких робочих місць у господарських об’єднаннях, до складу яких входять підприємства громадських організацій інвалідів; 

Порядок сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів; 

Порядок використання суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що надійшли до державного бюджету; 

Порядок проведення перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю.

Таким чином, законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні зазнало значних змін, спрямованих на вирішення питань працевлаштування інвалідів, підвищення ефективності використання коштів, що надходять до державного бюджету у вигляді адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, посилення соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями. 

2. Причини виникнення спорів, пов’язаних із правовідносинами, визначеними статтями 19, 20 Закону; суб’єктний склад учасників адміністративного процесу

Метою зазначеного аналізу є вивчення причин виникнення спорів про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте ним, виявлення проблемних питань судової практики вирішення таких спорів та надання пропозицій для формування однакової судової практики.

Об’єктом зазначеного дослідження була практика Верховного Суду України, ухвали Вищого адміністративного суду України, винесені протягом 2006 – 2007 років, 87 рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у 2006 році і використаних у матеріалах узагальнень судової практики, які здійснені апеляційними господарськими судами України відповідно до запиту Вищого адміністративного суду України від 23.01.2007 № 05-26/95.

Як свідчать матеріали розглянутих судами справ спірні правовідносини між роботодавцями та відділеннями Фонду виникали протягом 2000 – 2005 років, а відтак при їх вирішенні застосовувалося законодавство, чинне протягом зазначеного періоду.

У процесі вивчення судової практики виявлено, що причинами виникнення зазначених спорів, в основному, є питання про правомірність стягнення сум адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів (далі – штрафні санкції, адміністративно-господарські санкції), правильність розрахунку необхідної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів. При цьому спір між сторонами щодо розміру штрафних санкцій, як правило, відсутній.

Судова практика Вищого адміністративного суду України містить випадки касаційного розгляду справ стосовно оскарження рішень місцевих рад народних депутатів про встановлення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів. 

Підставою звернення до суду із зазначеними позовними вимогами були, як правило, приписи статей 19, 20 Закону, відповідно до яких у випадку невиконання обов’язку щодо працевлаштування інвалідів, роботодавці зобов’язані сплатити штрафні санкції у строк, встановлений законодавством.

Характеризуючи суб’єктний склад сторін у справах про стягнення штрафних санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, на нашу думку, слід виходити з наступного.

Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 № 1434 Фонд є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства праці та соціальної політики і підпорядковується йому. 

Згідно з пунктом 9 зазначеного Положення для реалізації покладених на Фонд завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників.

Основним завданням Фонду, відповідно до пункту 3 цього Положення є, зокрема контроль за виконанням роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого Законом. Фонд також відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за сплатою роботодавцями адміністративно-господарських санкцій і пені (підпункт 3 пункту 4 зазначеного Положення).

Частиною дев’ятою статті 20 Закону встановлено, що спори, які виникають із правовідносин за статтями 19, 20 Закону, вирішуються відділеннями Фонду в судовому порядку. Таким чином, позивачами у зазначеній категорії справ виступають відділення Фонду.

З огляду на статус Фонду, покладені на нього повноваження, та вимоги статті 60 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) прокурори в інтересах держави в особі відділень Фонду мають право на звернення до суду з позовними заявами про стягнення штрафних санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відповідачами у зазначеній категорії справ є підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які відповідно до Закону зобов’язані створювати робочі місця для інвалідів (частина перша статті 19 Закону).

Однак, не виключені випадки звернення до суду роботодавців до відділень Фонду з приводу пропуску строку застосування адміністративно-господарських санкцій та підстав їх застосування.

3. Проблемні питання практики застосування статей 19, 20 Закону

Як свідчить аналіз судової практики при розгляді цієї категорії справ найскладнішим було визначення юрисдикції цих справ, застосування до спірних правовідносин статті 250 Господарського кодексу України, яка встановлює строки застосування адміністративно-господарських санкцій, визначення доказової бази.

3.1. Питання визначення юрисдикції справ за участю відділень Фонду соціального захисту інвалідів 

З набранням чинності КАС у судовій практиці виникла проблема із визначенням суду компетентного розглядати справи цієї категорії.

Як показав аналіз досліджуваної категорії справ у судовій практиці мали місце випадки вирішення їх як в порядку господарського, так і адміністративного судочинства. Зазначені проблеми у правозастосуванні свідчать про те, що процесуальне законодавство стосовно розмежування юрисдикції справ між господарськими та адміністративними судами, потребує вдосконалення. На сьогодні чинне законодавство, яке регулює питання соціальної захищеності інвалідів в Україні, та приписи КАС дозволяють по різному тлумачити норми стосовно юрисдикції справ про стягнення штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів.

Так, відносячи досліджувану категорію справ до справ господарської юрисдикції, суди враховують суб’єктний склад сторін та норми статті 50 КАС і обґрунтовують свою позицію наступним.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 

Частиною третьою, четвертою статті 50 КАС визначено, що суб’єкт владних повноважень є відповідачем в адміністративній справі, якщо інше не встановлено КАС. Юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень у встановлених випадках, до яких не відносяться позови відділень Фонду до роботодавців про стягнення штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів. З огляду на викладене, суди вважають, що зазначений спір по суті є господарським. Прикладом такого вирішення є справа за позовом прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Відкритого акціонерного товариства “Одесагаз” про стягнення штрафних санкцій.

В наукових колах також обговорюється ця проблема і поширеною є думка про те, що відповідно до статей 19, 20 Закону, відділення Фонду у цих правовідносинах фіксують порушення вимог чинного законодавства і не уповноважені ухвалювати будь-які юридичні рішення. Отже, при розгляді відповідного позову діяльність суду спрямовано на встановлення факту вчинення правопорушення й застосування до відповідача заходів відповідальності, а тому такий спір не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства .

Змінами, внесеними Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів”, статтю 20 Закону викладено в новій редакції, частиною п’ятою якої визначено господарський суд як суд компетентний розглядати справи за позовами відділень Фонду про стягнення адміністративно-господарських санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів.

Правовою підставою для розгляду таких справ господарськими судами є частина друга статті 2 КАС, відповідно до якої допускається інший, ніж встановлений КАС порядок судового провадження щодо рішень, дій, бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

Однак, у ході вивчення судових справ встановлено, що справи зазначеної категорії, в переважній більшості випадків, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Позиція адміністративних судів полягає в тому, що справи за участю відділень Фонду, який є урядовим органом державного управління, є адміністративними, оскільки відповідають вимогам пункту 1 частини першої статті 3 КАС стосовно визначення адміністративної справи.

Відповідно до покладених на нього завдань Фонд здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від роботодавців за невиконання ними нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів (підпункт 3 пункту 4 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів).

Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з роботодавцям, зокрема у зв’язку із здійсненням контролю за перерахуванням штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону, реалізують владні управлінські функції, а право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку (частина 9 статті 20 Закону).

Пункт 4 частини першої статті 17 КАС визначає, що до компетенції адміністративних судів відносяться спори за зверненнями суб’єкта владних повноважень у випадах, встановлених законом.

Окрім того, такі справи не підпадають під перелік публічно-правових справ, визначених частиною другою статті 17 КАС, на які не поширюється компетенція адміністративних судів.

Така позиція адміністративних судів підтримана Вищим господарським судом України, Верховним Судом України у судових рішеннях та інформаційних листах.

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що судова практика визначення адміністративного суду як компетентного розглядати справи за позовами відділень Фонду про стягнення штрафних санкцій та пені за нестворені робочі місця для інвалідів, є правильною.

3.2. Проблемні питання застосування до спірних правовідносин приписів статті 250 Господарського кодексу України

Аналіз судової практики показав, що проблемним є питання застосування до спірних правовідносин строків застосування адміністративно-господарських санкцій, визначених статтею 250 Господарського кодексу України.

На нашу думку, це пов’язано із тим, що питання про правову природу цих строків та дії зазначеної статті в часі, є дискусійним.

Статтею 250 Господарського кодексу України встановлено, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом законодавчо встановлених правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Позивачі вважають, що зазначені строки є строками застосування адміністративно-господарських санкцій, і видом строків реалізації господарсько-правової відповідальності, встановлених статтею 223 Господарського кодексу України, а тому до відносин, які виникають між відділеннями Фонду та роботодавцями з приводу невиконання нормативу робочих місць для інвалідів, не застосовуються.

В обґрунтування своїх вимог відділення Фонду посилаються на ту обставину, що спірні правовідносини регулюються Законом, який не регламентує порядок проведення підприємствами господарської діяльності, а є соціальним законом, що встановлює механізми реалізації захисту прав та інтересів осіб з обмеженими можливостями. Стаття 250 Господарського кодексу України розміщена в главі 27 зазначеного Кодексу і визначає строки застосування штрафних санкцій за порушення суб’єктами господарювання правил здійснення саме господарської діяльності.

Посилаючись на частину четверту статті 217, частину першу статті 249, статтю 250 Господарського кодексу України, позивачі вважають, що це строки, в межах яких уповноважений орган державної влади або орган місцевого самоврядування вправі прийняти рішення про застосування до суб’єкта господарювання адміністративно-господарських санкцій.

Однак, відповідно до статті 20 Закону, пункту 3 Порядку сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів (втратив чинність), пункту 2 чинного Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, роботодавці самостійно розраховують та сплачують відповідним відділенням Фонду суми адміністративно-господарських санкцій.

Застосування відділеннями Фонду штрафних санкцій до роботодавців ні статтею 20 Закону, ні Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів не передбачено.

Водночас, відповідно до завдань, покладених на зазначений Фонд, останній здійснює контрольні функції за виконанням роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та сплатою ними адміністративно-господарських санкцій і пені. Тому стаття 250 Господарського кодексу України до спірних правовідносин не підлягає застосуванню.

Вивчення судових справ свідчить про те, що суди при вирішенні спорів застосовують строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України, як строки звернення до суду, вважаючи, що санкції, передбачені статтею 20 Закону, є видом адміністративно-господарських санкцій, правовий режим яких визначено статтями 238 – 250 Господарського кодексу України. Варто зазначити, що законодавець неодноразово змінював правову природу цього платежу. В редакції Закону від 21.03.1991 платіж роботодавців відділенням Фонду був визначений як відрахування. З моменту вступу в силу Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 05.07.2001 відрахування до Фонду соціального захисту інвалідів за невиконання нормативу стали штрафними санкціями. Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів” від 06.10.2005 штрафні санкції були визначені як адміністративно-господарські санкції.

Водночас, Законом не встановлено будь-яких строків для застосування таких санкцій. Тому суди при вирішенні цього питання виходять з вимог статті 250 Господарського кодексу України, яка встановлює строки застосування саме адміністративно-господарських санкцій, і обґрунтовують свою позицію наступним.

Згідно зі статтею 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Статтею 19 цього Кодексу визначено, що держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання в тому числі у сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни. При цьому органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Види адміністративно-господарських санкцій, передбачені статтею 239 Господарського кодексу України, а саме органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб’єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Таким чином, як показала судова практика, до правовідносин між роботодавцями та відділеннями Фонду про стягнення адміністративно-господарських санкцій застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

Для прикладу можна навести справу за позовом прокурора м. Севастополя в інтересах Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю “Торгтехніка”. Рішенням господарського суду міста Севастополя, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду, в задоволенні позову відмовлено з підстав пропуску строку для застосування адміністративно-господарських санкцій.

Вищий адміністративний суд України, переглядаючи в касаційному порядку зазначені судові рішення, підтримав висновки судів попередніх інстанцій стосовно того, що штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону є різновидом адміністративно-господарських санкцій, а тому для обчислення строку їх стягнення суди правильно керувалися нормами статті 250 Господарського кодексу України.

Така судова практика відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній, зокрема у рішенні по справі за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю “Науково-виробниче товариство “Темп Лтд Ко” про стягнення штрафних санкцій за невиконання нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2003 році.

Зазначена справа була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судами неповно встановлено фактичні обставини справи та, зокрема не з’ясовано, чи не були пропущені строки застосування адміністративно-господарських санкцій, згідно з вимогами статті 250 Господарського кодексу України.

Вивчення судових справ свідчить про відсутність єдиної практики вирішення питання про дію зазначеної статті в часі.

Судова практика містить випадки застосування статті 250 Господарського кодексу України до правовідносин, які виникли до 01.01.2004 – до набрання чинності зазначеним Кодексом. Так, вирішуючи спір у справі за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства “Свердловантрацит” суди всіх інстанцій дійшли висновку про те, що дія зазначеної статті поширюється на правовідносини, які виникли у період з 2001 року по 2003 рік, незважаючи на те, що Господарський кодекс України набрав чинності з 01.01.2004. Такого висновку дійшли суди, виходячи з аналізу абзацу 2 частини четвертої розділу ІХ “Прикінцеві положення” зазначеного Кодексу, яким встановлено, що до господарських відносин, які виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов’язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями. 

Іншим прикладом визначення дії в часі зазначеної статті є справа за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю “Цикламен”, при розгляді якої суди усіх інстанцій дійшли висновку, що частиною 5 розділу IX “Прикінцеві положення” Господарського кодексу України передбачено, що положення зазначеного Кодексу щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності, а також за порушення господарських зобов’язань застосовуються у разі, якщо ці порушення були вчинені після набрання чинності зазначеними положеннями, крім випадків, коли за порушення господарських зобов’язань була встановлена інша відповідальність договором, укладеним до 01.01.2004.

Суди вважають, що положення Господарського кодексу України стосовно відповідальності учасників господарських відносин за порушення, вчинені до набрання цим Кодексом чинності, застосовуються лише у разі якщо вони пом’якшують таку відповідальність.

На нашу думку, слід погодитися із таким обґрунтуванням, оскільки частина 5 розділу IX “Прикінцеві положення” Господарського кодексу України встановлює застосування норм цього Кодексу стосовно саме господарської відповідальності, видом якої є адміністративно-господарські санкції, визначені статтею 20 Закону. 

Враховуючи, що Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів”, з 01.01.2006 відмінено дію положень статті 250 Господарського кодексу України щодо строків стягнення штрафних санкцій за недотримання нормативу по створенню робочих місць для інвалідів, суди зазначають, що вказана норма, відповідно до статті 58 Конституції України, не має зворотної дії в часі (адміністративна справа за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Волинської обласної дирекції акціонерного поштово-пенсійного банку “Аваль” про стягнення штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів у 2002 році). 

Однак, з огляду на те, що розрахунок та сплата штрафних санкцій здійснюється наступного року, за роком в якому відбулося порушення, у судовій практиці виникла проблема із визначенням часу, з якого стаття 250 Господарського кодексу України застосуванню не підлягає.

Так, одна з позицій полягає в тому, що при розгляді спорів про стягнення адміністративно-господарських санкцій за непрацевлаштування інвалідів у 2005 році зазначена стаття підлягає застосуванню, оскільки правопорушення відбулося до внесення відповідних змін.

Проте, як вже зазначалося, адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються роботодавцями самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 Закону. Таким чином, у відділень Фонду виникає право на звернення до суду з позовом після 15 квітня року, що настає за звітним, при цьому, на нашу думку, слід керуватися законодавством, чинним на зазначену вище дату. Тобто за правопорушення, що виникли у 2005 році штрафні санкції розраховуються і сплачуються у 2006 році, а тому стаття 250 Господарського кодексу України застосуванню не підлягає.

При застосуванні статті 250 Господарського кодексу України мають місце випадки неоднакового визначення терміну, з якого у відділень Фонду виникає право на звернення до суду.

Так, у вже згадуваній справі за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю “Цикламен” адміністративні суди всіх інстанцій визначили, що початком перебігу строку звернення до суду є дата отримання позивачем звіту за формою № 10-ПІ.

Аналогічна позиція висловлена Вищим адміністративним судом України у справі за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю “Стел”, яка обґрунтована тим, що порушення відповідачем вимог законодавства про соціальну захищеність інвалідів полягає в тому, що підприємством невиконаний встановлений норматив для працевлаштування інвалідів, внаслідок чого до нього можуть бути застосовані штрафні санкції. Тобто порушенням є саме непрацевлаштування відповідачем встановленої для його підприємства кількості інвалідів, а не факт несплати ним штрафних санкцій за недодержання нормативу для працевлаштування інвалідів.

Із матеріалів справи суди встановили, що кількість інвалідів, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до статті 19 Закону, зазначено у звіті за формою № 10-ПІ за 2004 рік, який отриманий позивачем 17.02.2005. З огляду на це, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що з дати подання звіту починається перебіг 6-ти місячного строку звернення до суду, який триває до 17.08.2005.

Дійсно, шестимісячний строк застосування штрафних санкцій відраховується з дня, коли роботодавець надав до відділення Фонду звіт форми № 10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів, тобто з дня коли відділення Фонду довідалося про порушення законодавства про соціальну захищеність інвалідів.

Однак, вважаємо за необхідне зазначити, що невиконання роботодавцем нормативу по працевлаштуванню інвалідів не порушує прав відділень Фонду. З аналізу вимог Закону вбачається, що штрафні санкції є альтернативним зобов’язанням роботодавця, який повинен або дотримати норматив робочих місць для інвалідів, або сплатити штрафні санкції. Тому право позивача порушується у випадку несплати йому у строк до 15 квітня адміністративно-господарських санкцій, оскільки факт невиконання нормативу не означає, що останні не будуть сплачені.

Разом з тим, суди в одних випадках визначають 15 квітня як початок перебігу строку звернення до суду, в інших – 16 квітня. Як приклад можна навести судові рішення у справі за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Волинської обласної дирекції акціонерного поштово-пенсійного банку “Аваль”, в яких суди першої та апеляційної інстанцій, позицію яких підтримав і Вищий адміністративний суд України, дійшли висновку, що позовна заява була подана з пропуском однорічного строку, перебіг якого починався з 15.04.2003. Аналогічним чином і з тим самим обґрунтуванням судами всіх інстанцій вирішена справа за позовом прокурора Ленінського району м. Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю “Товариство сприяння бізнесу”. Суди зазначили, що перебіг строку позовної давності за несплачені штрафні санкції та нестворені у 2003 році робочі місця для працевлаштування інвалідів розпочався 15.04.2004 і закінчився 15.04.2005.

Водночас, у справі за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до ДП “Первомайськвугілля” в особі структурного підрозділу “Вантажно-транспортне управління” про стягнення несплачених штрафних санкцій суди усіх інстанцій встановили, що відповідач за даним позовом повинен був сплатити штрафні санкції не пізніше 15.04.2004, але самостійно не сплатив. В такому випадку датою виявлення порушення слід вважати 16.04.2004. Рік з дня виявлення порушення до дня звернення до суду сплинув 16.04.2005.

Аналізуючи порушене питання, на нашу думку, слід погодитися із останнім обґрунтуванням, оскільки воно відповідає загальнотеоретичним вимогам визначення перебігу строку давності, який розпочинається з наступного дня після вчинення чи виявлення правопорушення.

Водночас, вважаємо за потрібне зазначити, що, починаючи з 01.01.2006 до спірних правовідносин слід застосовувати строки звернення до суду, визначені статтею 99 КАС з урахуванням положень статті 103 цього Кодексу.

Виходячи з вимог частини першої, п’ятої статті 103 КАС, останнім днем строку, який закінчується вказівкою на певний день, вважається цей день, а перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

 

Матеріал: