Чи потрібен Україні феодальний театр правосуддя?

Вівторок, Лютий 13, 2018 - 10:15

Ви хіба не знали, що таке верховенство права? Ось воно — у всій красі! Це ніщо інше, як верховенство процесуального права над правом людини

Чим гірше йдуть справи в країні, тим голосніше звучить голос перемог Банкової. Коли життя стає зовсім не під силу, коли розміри тарифів, комунальних платежів, роздрібні ціни переміщаються з економіки в астрономію, а сума розкрадань на кожній тонні вугілля, що закуповується відділами освіти для опалення шкіл, сягає 100 доларів (!) — ось тоді розумієш, чому керівництво країни воліє пишатися чимось абстрактним.

Дороги відремонтували, пенсії підвищили, ціни неухильно знижуються, особливо за квартплату, газ і опалення, всіх шахраїв пересаджали, у шкільних класах взимку жарко, і навіть Уляна Супрун, щоб згуртувати медиків особистим прикладом, сама пішла працювати медсестрою на швидку допомогу, а Луценко почав жити на зарплату простого опера... Про що ще говорити, все ж чудово, чи не так?

Ось тому наше керівництво і вважає за краще поговорити про щось таке, нематеріальне, що не можна ані зважити, ані виміряти, ані перерахувати, — наприклад, про переможний хід судової реформи.

«Наші успіхи незаперечні!» — писала у своїх графоманських статейках офіціантка Габі з кафе «Елефант», де Штірліц полюбляв випити кухлик пива.

А наші успіхи — тим більше! Однією з перших величезних перемог нинішнього глави держави в боротьбі з правосуддям стало перейменування Верховного суду України. Той факт, що цей заклад не має державної приналежності, дещо засмучує, бо ми вже якось звикли, я б навіть сказав, прив'язалися до слова «Україна», і дуже ніяково, що йому не знайшлося місця в реформах пана Порошенка. Однак не будемо сперечатися з начальством: якщо нагорі вирішили, що Україні тут не місце — то їм там видніше...

Та одержимість, з якою було проведено ліквідацію Верховного суду України, котрий пережив всіх генсеків і президентів, за винятком останнього, і такого ж роду «конкурс» на право одягти мантію в цьому феодальному театрі правосуддя не могли не викликати цікавості.

Уявіть собі, що хтось гріє на вогні скляну колбу з мутним розчином, стверджуючи, що зараз в ній відбудеться термоядерна реакція. Будь-яка людина, знайома з азами фізики, з цього лише посміється. Говорячи науковою мовою, ймовірність термоядерного синтезу в скляній колбі приблизно дорівнює ймовірності успіху нинішньої судової реформи. На запитання «чому?» є одна проста, але вельми неприємна відповідь: тому що наше суспільство пронизане брехнею, корупцією, жадібністю, лицемірством і фарисейством.

Як ви гадаєте: якби конкурс на зайняття вакансій у Верховному суді проводили серед жителів Содому й Гоморри, то який був би результат? Продажні судді, жадібні юристи, адвокати-шахраї, блатні прокурори, неосвічені жерці-догматики з юридичних кафедр — серед кого ви збиралися робити вибір? Вам неприємне порівняння, але ж це правда!

Все це має одну загальну назву — моральні підвалини суспільства. Їх легко впустити й дуже важко підняти. Але цей процес є безальтернативним. Немає й не може бути нормальних суддів у такому суспільстві. Адже не в особистостях справа — в бутті! Ви можете не вірити, але буття визначає свідомість, а не навпаки. Нам приємно думати й самообманюватися, що ми вже точно є чесними й непідкупними, не те що хтось там...

Неправда! Не можна тривалий час залишатися свіжим огірком в бочці солінь. На жаль, це жорстока правда життя... Ми якось не помітили, як скотилися на самісіньке дно. Безсоромний ідіот Янукович колись чесно, в міру свого розуму, визначив національну стратегію країни: треба робити те, що вигідно. Звичайно, красти й брати хабарі вигідніше, ніж стояти біля верстата. Так було і так буде. Вкрасти завжди простіше, ніж заробити. Вигідніше бути поліцаєм, а не партизаном. Вигідно зрадити, донести, а не захистити, допомогти...

Але є й позитивна новина: жодна людина не народжується в світ порочною, з поганими намірами. Немає апріорі кристально чесних суддів і невиправних покидьків. Кожен — продукт суспільства, продукт колективу. Щоб відучити людину від поганого у стислі строки, потрібна стресова ситуація. Найбільш універсальним стресом є звичайний страх. Просто у кожного своя міра страху для повернення до моральних цінностей нормального суспільства. З кимось потрібно просто провести бесіду, для когось буде достатнім побачити, як ведуть його колегу в наручниках... Можливо, що когось переконає встати на шлях чесності перспектива бути переданим в руки суду Лінча... Тут треба пробувати, перевіряти на практиці, проводити селекцію!

Я вже неодноразово писав, що суддів слід тримати в атмосфері постійного страху за завтрашній день: тільки так у них можна виховати сумлінність. Але найголовніше — приклад має подавати глава держави. Щодня, щохвилини, своєю власною поведінкою і працею. На жаль, у нас поки таких немає. Це головний мінус.

Другий аспект судової реформи, який нам ніяк не вдається, — це знайти все-таки сенс існування судових органів. Я ж не даремно почав розмову з абстрактних, але цілком конкретних тем, які можна узагальнити одним словом: крадуть!

Чим за своєю природою є суд? Це спеціальний орган, який уповноважений виправляти правовідносини, коли щось пішло не так. Крадуть, обманюють, не дотримуються обіцянки, привласнюють чуже — все це має виправити суд. В принципі, якщо б усе відбувалося згідно із законом, теоретично суд був би й не потрібен зовсім. Таким чином, суд покликаний відновлювати законність і справедливість у найширшому сенсі цього слова. Принаймні, нам би цього хотілося.

Тому я ніколи не перестану з гордістю згадувати суддів Київського апеляційного адміністративного суду Л. Бєлову, Н. Безіменну, А. Кучму — цих справжніх новаторів юридичної думки, з якими мені довелося жити в одну епоху. Саме вони явили світові у своїй постанові від 6 грудня 2017 року крилату фразу: «…звернення до адміністративного суду є способом захисту порушених прав, а не способом відновлення законності та правопорядку».

Мені здається, що це теоретичне відкриття — що суд не місце для відновлення законності та правопорядку — претендує на гідну нагороду. Наприклад, на присвоєння звань Заслужений юрист України.

Друге, не менш важливе відкриття цих вчених суддів полягає в тому, що «…суб'єктивне право, яке з'являється у володільця <…> лише в момент порушення чи оспорення останнього».

Те, що право з'являється в момент його порушення — це в рамочку! Перекладаю простою мовою: поки у вас не вкрали гаманець — ви не маєте права охороняти свою приватну власність у вигляді готівки. Можете покласти його на видне місце і йти собі. Ось коли його «зкомуніздять» — тільки тоді у вас виникне право на захист своєї вкраденої приватної власності.

І так кругом — у всіх судах по всій країні. Мимоволі виникає запитання: якій меті в такому разі служить суд? Де-факто відповідь звучить так: суд узаконює беззаконня, тобто працює як формальний бюрократичний орган уряду, тоді як повинен робити прямо протилежне — відновлювати законність і справедливість.

Чому так сталося? Всьому виною — доктринери-реформатори, які на початку 90-х років ставили перед собою завдання зламати за будь-яку ціну радянську юстицію цілком — все погане, але і хороше, корисне, — не замислюючись про наслідки. Саме так виникла нова негласна доктрина — верховенства процесуального права.Вона ніде не оголошена, але знайшла практичне втілення в конкретних нормах процесуальних кодексів. Наведемо її ключові аспекти.

По-перше, диспозитивність, яка розуміється як принцип «переможець отримує все»: перемагає не той, хто правий, а той, хто «сильніший».

По-друге, це махровий позитивізм: наші суди полюбляють застосовувати формулювання на кшталт того, що сторона не змогла довести наявність у неї права, передбаченого законом. Інакше кажучи, право має бути визнано державою, воно не існує об'єктивно, саме по собі.

По-третє — пріоритет формальностей над принципом верховенства права людини: суди часто потрапляють у глухий кут законодавчих норм, в результаті яких виносяться формально законні, але по суті безглузді й несправедливі судові рішення.

Я нещодавно наводив приклад рішення Касаційного цивільного суду в справі про спадщину. Суд ухвалив формальне, нікому не потрібне рішення, яке не усуває спір, а поглиблює його. Спадщину не буде отримано її законними власниками, вона має відійти органу місцевої влади як нічия, хоча ця сама влада нічого не доклала задля створення майна (приватного будинку), не будувала його і, по совісті кажучи, не має жодного права претендувати на чуже. Навіщо ж суд ухвалює такі рішення?

У величезному палаці колишнього Вищого господарського суду було викарбувано напис — крилатий вислів аршинними літерами без перекладу латиною: нехай гине світ, але торжествує закон! Навіщо ж потрібні такі закони — щоб загинув світ?

Найбільш опукло конфлікт між віртуально існуючим правосуддям і реальним життям було продемонстровано під час розгляду Верховним судом України принципового казусу — про право на оскарження ухвали слідчого судді у випадках, не передбачених КПК. Питання це було розглянуто 12 жовтня 2017 року, якраз незадовго до того, як ВСУ був знищений, в хорошому сенсі цього слова — як любить уточнювати заступник генерального прокурора Юрій Столярчук.

Вищий судовий орган розглянув справу за заявою заступника генерального прокурора про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року.

Про що сама справа?

«Слідчий суддя Солом’янського районного суду м. Києва ухвалою від 27 січня 2016 року задовольнив скаргу адвоката Колеснікова Ю. О. в інтересах підозрюваного на бездіяльність заступника генерального прокурора України у кримінальному провадженні, скасував постанову заступника генерального прокурора України від 29 грудня 2015 року про відмову в задоволенні клопотання захисника про закриття кримінального провадження, внесеного до ЄРДР, та зобов’язав уповноваженого прокурора у зазначеному кримінальному провадженні вчинити дії, визначені пунктом 1 частини другої статті 283, пунктом 2 частини першої, частиною четвертою статті 284 КПК України, у частині підозри ОСОБА_2 та протягом трьох днів з часу постановлення ухвали слідчого судді прийняти постанову про закриття зазначеного кримінального провадження.

Апеляційний суд міста Києва ухвалою судді від 30 червня 2016 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора, оскільки апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 січня 2017 року залишив ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року без зміни».

Що робить у такій ситуації Генеральна прокуратура? Вона подає повторну касацію до Верховного суду України й мотивує: «Суддя-доповідач може відмовити у відкритті провадження лише у разі надходження апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді, яка не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, проте вказане рішення має бути прийнято з урахуванням основних засад кримінального провадження — верховенства права та законності».

Скільки разів ця не надто поважна нині організація під зловісною абревіатурою ГПУ жбурляла у кошик для сміття заяви та клопотання простих громадян, мотивуючи тим, що «не передбачено»! І ось, ти диви: вони запросили в суду те саме, в чому самі всім відмовляють — в ухваленні рішення на основі загальних норм і принципу верховенства права!

Ситуація нагадала вовків в овечій шкурі. Верховний суд розглядав колізію, де всі сторони виступали з протилежних, не властивих їм позицій. Захисник підозрюваного стояв на принципах залізобетонного позитивізму в інтересах права людини, виходячи з широкого розуміння принципу презумпції невинуватості, закладеного у ст. 62 Конституції, який я б інтерпретував так: обвинувачений, на відміну від обвинувачення, може і має повне право сподіватися на будь-які, не заборонені законом способи захисту, бо він захищає найдорожче — свою свободу. Тоді як обвинувачення має діяти виключно в рамках прямо передбачених правових норм. При цьому будь-який вихід за рамки правового поля — на користь підозрюваного.

Однак Верховний суд України зробив неймовірне сальто-мортале: замість того щоб діяти на підставі верховенства права людини на свободу — встав на бік права звинувачення діяти повз статей КПК.

Дослівно, суд вказав на таке: «Оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями статті 304 КПК стосовно його повноважень, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів статті 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в частині шостій установлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження».

І далі суд явив світові ще одне відкриття: «...суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за скаргою на таке рішення слідчого судді не повинен посилатися на положення частини четвертої статті 399 КПК, оскільки це суперечитиме принципам верховенства права та законності».

Як то кажуть — гасіть світло! Це ж як, любі мої, рідні судді ліквідованого (в хорошому сенсі) Верховного суду України, суд не повинен посилатися на норми КПК, тому що це суперечить верховенству права... Чийого права? Верховенству права прокурора над законом і презумпцією невинуватості?

Одним словом, Верховний суд України задовольнив заступника генерального прокурора, дійшовши такого висновку (в рамочку): «Висновок: У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи частини четвертої статті 399 КПК».

Найприкріше, що подібні рішення ухвалюються виключно в інтересах держави. Якби Верховний суд завжди керувався таким підходом, можна було б ще якось стерпіти окремі ексцеси. Але, на жаль, поточна практика Касаційного кримінального суду Верховного суду свідчить про прямо протилежний підхід.

Розгляньмо найбільш «популярну» в народі категорію справ — про адміністративні правопорушення. Я вже неодноразово вказував на те, що процесуальна база розгляду таких справ — це убогий анахронізм, який дістався нам від радянських часів. Такі справи розглядаються за п'ятьма різними процедурами: адміністративними органами за участю обвинуваченого, за допомогою технічної фіксації порушення ПДР заочно, суддею районного суду, за нормами КАСУ та за нормами Митного кодексу. Апеляційне оскарження теж не унормоване — з одного боку, в порядку ст. 294 КУпАП суддею апеляційного суду, або в загальному порядку за правилами КАСУ — якщо справу розглянуто в порядку ст. 286 КАСУ (нова редакція).

Тривалий час питання касаційного оскарження рішень в цій категорії справ було проблематичним і неоднозначним, хоча попередня редакція ст. 129 Конституції прямо передбачала право на апеляційне та касаційне оскарження, окрім випадків, передбачених законом. Потім, у червні 2016 року, як ви пам'ятаєте, відбулася колективна наруга над Основним Законом. На сьогодні ситуація виглядає так: відповідно до чинної редакції КУпАП передбачено лише один випадок для касаційного перегляду — коли Україні як державі ЄСПЛ дасть копняка своїм рішенням!

«Стаття 297-1. Право на перегляд постанови по справі про адміністративне правопорушення

Заява про перегляд постанови по справі про адміністративне правопорушення може бути подана особою, на користь якої постановлено рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення може бути переглянута з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення».

Подібна правова конструкція не може не викликати протесту: виходить, що реалізація того самого верховенства права прямо залежить від рішення екстериторіального судового органу?

Судова влада як гілка державної влади повинна будуватися на принципах незалежності та самодостатності. Суд не може залежати виключно від вказівок з-за кордону при здійсненні державної судової влади в цій категорії справ. Тобто ЄСПЛ може дійти висновку, а ВС сам вже не може? Як же тоді із загальними принципами й верховенством права — на що вказав колишній Верховний суд? Або у нас в країні діє верховенство права прокурора, але не людини?

Тому що пересічні громадяни в масовому порядку отримують відмови в касаційному перегляді справ за КУпАП з таким формулюванням (приклад з ухвали ВС від 3 січня 2018 року у справі №520/13175/17):

«Відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Виходячи з основних засад судочинства згідно з п. 8 ч. 1 ст. 129 Конституції України право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується виключно у визначених законом випадках, що повністю відповідає вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці ЄСПЛ щодо можливості держави встановлювати певні обмеження права на перегляд судового рішення судами вищого рівня (рішення у справах: «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» від 28.05.1985, «Кромбах проти Франції» від 13.02.2001).

Правила, які конкретизують положення Конституції України щодо обмеження можливості касаційного оскарження рішень суду, також визначені у КУпАП. Так, відповідно до ст. 294 КУпАП постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена до апеляційного суду, при цьому постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Отже, Кодексом України про адміністративні правопорушення не передбачена можливість касаційного оскарження постанови апеляційного суду у справі про адміністративне правопорушення».

Ось і виходить, що для громадянина заступника генерального прокурора діють загальні правила, і якщо не можна оскаржити, але дуже хочеться — то можна! Доведено Верховним судом. А для громадянина верховенство право в розумінні Касаційного кримінального суду — це можливість робити тільки те, що прямо передбачено законом. Ви хіба не знали, що таке верховенство права? Ось воно — у всій красі! Це ніщо інше, як верховенство процесуального права над правом людини.

Оскільки багато хто ось уже 26 років не може зрозуміти, чому в нас у судовій системі все поставлено з ніг на голову, то відкрию просту таємницю: бо систему пріоритетів, або верховенство права, — поставили з ніг на голову.

Тому на майбутнє, якщо хтось захоче провести успішну судову реформу, то вона не зможе початися без однієї маленької поправочки: у ст. 8 Конституції й у всіх кодексах потрібно дописати одне-єдине слово: верховенство права людини. Доти, доки будуть живі доктрини верховенства будь-якого іншого права — абстрактного, не суб'єктивного — все буде марно. Немає і не може бути жодного іншого верховенства — це софістика.

Коли досвідчені юристи починають розповідати про доктрину правової стабільності — мовляв, є ж процесуальні правила, давайте не будемо їх підривати — я навожу один простий, як шматок господарського мила, приклад. Багатьох людей посадили в 1937 році як ворогів народу. Когось розстріляли, хтось помер у в'язниці. Хтось дожив і вийшов на волю. Процес масової реабілітації почався лише за 17‒20 років після винесення вироків, за рамками будь-яких розумних процесуальних строків на оскарження. Що тут важливіше — правова стабільність, казенна фраза «не передбачено», або право людини? Може, не треба було їх реабілітувати, залишити все як є?

Тому немає і не може, на мій погляд, бути дискусії в цьому питанні: розглядаючи будь-який казус, суд виходить з верховенства права людини. Все решта — химери. Ми повинні, просто зобов'язані нарешті імплементувати в норму ст. 8 Конституції золоті слова, сказані дорогим Леонідом Іллічем Брежнєвим: «Все — в ім'я людини, все — на благо людини!». Іншого не дано.

Джерело