Судова реформа без підзвітності суспільству: чому зміни відстають від очікувань і як це виправити?

Понеділок, Червень 18, 2018 - 15:45

За матеріалами доповіді на міжнародній конференції «Судова реформа в Україні: досягнення та подальші кроки», яка зібрала в Києві міжнародних експертів, суддів, представників суддівського врядування та громадськості.

Відкриваючи конференцію, голова Венеційської комісії Джанні Букіккіо зазначив: «Україна вже подолала чималий шлях, аби забезпечити в своїй судовій системі європейські стандарти. Однак цей процес довготривалий, він ще не завершений».

Дійсно, попри пройдений чималий шлях перетворень, довіра до суду, яка почала стрімке падіння з 2014 року, залишається на рекордно низькому рівні серед аналогічних показників в інших державах світу. Це означає, що головне і найважливіше в судовій реформі ще не зроблено, а саме — не забезпечений належний рівень підзвітності суду суспільству.

Загалом судова реформа в Україні нагадує «клаптеву ковдру», яка з 2014 року зшивається прихильниками радикальних змін (із «низів») та консерваторами (із провладних «верхів» і суддівського середовища) часто за участі своєрідного «арбітра» — Венеційської комісії.

Недоліками цього процесу стали: розтягнутість у часі: замість старту в 2014 році активні дії почалися лише в 2016-му; брак якості: досягнуті компроміси, зокрема, в питаннях утворення нового Верховного Суду з конкурсним добором суддів, допуску до участі в конкурсі не суддів, утворення Громадської ради доброчесності, реалізовували поспіхом, що не дозволило якісно й повно прописати законодавчу базу, залишивши ряд прогалин; згортання: реалізують реформу ті, кого вона мала б реформувати, — судді, більшість яких представлена в органах суддівського врядування — Вищій раді правосуддя та Вищій кваліфікаційній комісії суддів.

За результатами останнього загальнонаціонального опитування населення України, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова з 19 по 25 травня 2018 року, у питанні добору суддів населення найбільше довіряє представникам громадськості (на них вказали 41% опитаних), експертам із західних країн (35%) та юристам, які не працювали суддями (32%). Найменше населення в цьому питанні довіряє Президенту (5%), Верховній Раді (5%) та органам суддівського самоврядування (7%).

Фактори, які спричинили падіння довіри до суду: відсутність активних дій тривалий час; безкарність «суддів Майдану»; конфлікт замість дискусії щодо основних аспектів судової реформи (утворення нового Верховного Суду, конкурсний добір суддів тощо); публічна позиція спікерів від судової влади (колишніх голів Ради суддів та Верховного Суду України, голів інших судів та спікерів), які намагалися мінімізувати зміни; активізація боротьби із судовою корупцією, зокрема з боку новоствореного НАБУ (мало не щотижня суддів «ловлять» на хабарах); виключення Громадської ради доброчесності з кваліфікаційного оцінювання. Як підсумок — триваюча активна критика суддів та судової реформи як з боку лідерів громадської думки, так і політиків.

На рівень довіри до суду практично не вплинуло те, що, на думку багатьох юристів, якість правосуддя в судах не погіршилася. Навпаки, зруйновано традиційні для режиму часів Януковича центри впливу на суддів, що призвело до децентралізації судової корупції й сприяло виникненню нового для України явища — суддів-викривачів. Це дозволило активно проявитися прогресивним суддям, вивело суддів у публічну площину та змінило ставлення до побудови стосунків між суддею і суспільством.

Маркером падіння довіри людей до суду найближчим часом стане наявність у меню передвиборчих обіцянок політиків опції судової реформи, оскільки це гасло залишається актуальним і має попит у суспільстві.

Не виглядає успішним процес кваліфікаційного оцінювання всіх суддів, який задумувався як інструмент очищення судової влади, а став по суті засобом підвищення зарплат суддям. В українських судах існує сьогодні дві категорії суддів: «нові», які успішно пройшли кваліфікаційне оцінювання і зарплати яких підвищені майже втричі, і «старі», які продовжують отримувати знецінені інфляцією маленькі зарплати.

Нагадаю, що саме кваліфікаційне оцінювання стало результатом компромісу між радикальними постмайданівськими закликами «звільнити всіх суддів і набрати нових» та консервативною позицією «переатестувати суддів» і мало би бути золотою серединою, яка дозволила б якісно оновити суддівський корпус, не порушивши права самих суддів і європейські стандарти, які їх захищають.

Проблемним стало питання отримання позитивного ефекту від механічного застосування європейських стандартів. Вони формувалися в країнах Європи на тлі функціонування зрілих демократій і стосуються побудови стосунків у межах судової влади, організації взаємодії з іншими гілками влади та суспільством. В Україні судова влада не була самостійною, а судді ціннісно ще слабко орієнтуються на суспільство.

Виведення судової влади із залежності від центрів політичного впливу та введення її в стан підзвітності суспільству змінами до Конституції 2016 року дало лише незначний ефект. Так, парламент і Президента було позбавлено значної частини повноважень у формуванні органів суддівського врядування, на які покладаються функції добору суддів і їхні кар’єри. Проте роль суспільства, його участь у цих процесах була підвищена хіба лише незначною мірою.

Отже, якщо ситуація буде залишатися в тому стані, в якому вона є, то підвищення рівня довіри людей до суду слід очікувати не скоро. Воно буде залежати від покращення якості правосуддя в країні, й лише після того, як це стане очевидним простим людям.

Для реального забезпечення інструментів підзвітності суду суспільству потрібні:

— формування нових органів суддівського врядування, зокрема Вищої кваліфікаційної комісії суддів, зі зміною принципу формування за рахунок утворення квоти від громадськості в обсязі, достатньому для впливу на процес позитивного відбору суддів;

— зміна процедур добору та оцінювання суддів шляхом введення елементів впливу на ці процеси місцевих громад, дослідження та врахування репутації, підвищення ретельності перевірки та вихід її за межі виключно паперової форми — з ефективними засобами перевірки фактичних обставин, декларованих чи присутніх у документарній формі.

Поточний принцип формування ВККСУ закладає механізм наявності більшості, делегованої суддями або центрами, які залишаються під певним впливом інших гілок влади, і взагалі не передбачає потрапляння до складу комісії представників громадськості або суддів, обраних громадськістю, у достатній кількості.

Ілюстрацією наслідків недосконалості такого принципу є поточний склад ВККСУ. Так, сприймається здебільшого позитивно діяльність голови комісії Сергія Козьякова, який активно комунікує позицію ВККСУ навіть у складних ситуаціях, Станіслава Щотки, одного з найпрогресивніших представників судової системи, та Андрія Козлова, представника громадського сектору. Проте решта членів комісії, на переконання сторонніх спостерігачів, виглядають різною мірою досить консервативно та сприймаються як сила, що докладає максимальні зусилля для мінімізації реформаторських перетворень, спрямованих на очищення суддівського корпусу.

Цей ефект підсилює факт наявності претензій до статків, питань конфлікту інтересів, наявності судових проваджень і перевірок антикорупційних установ стосовно окремих членів ВККСУ. Час від часу складається враження, що найпрогресивніші члени комісії перебувають у полоні консервативної більшості та йдуть на певні поступки, які не відповідають очікуванням суспільства. Зокрема, це виразилося в успішному проходженні до Верховного Суду суддів з висновками про недоброчесність, у збереженні можливості утаємничити персональні голосування членів ВККСУ, у відсутності єдиної позиції стосовно «суддів Майдану» та інших «маркерів» недоброчесності, а також у недосягненні компромісу щодо них з Громадською радою доброчесності.

Сподіваємося, що подальший розвиток подій у побудові стосунків суддів із суспільством буде відбуватися за позитивним сценарієм і труднощі будуть подолані.

На мою думку цьому сприяли б: зміна принципу формування кваліфікаційної комісії, частина якої, в тому числі судді, мають обиратися громадськістю; вдосконалення процедур перевірки суддів; здатність суддів до внутрішньої трансформації на нових цінностях.

Лише так нам вдасться наблизити судову систему до високих стандартів підзвітності суспільству і, відповідно, до зростання довіри людей до суду, та виключити судову реформу з порядку денного суспільних перетворень, які мають забезпечити важливий інфраструктурний фундамент побудови сильної заможної держави зі щасливими і захищеними громадянами.

Джерело: Юридичний вісник України